Ще у дитинстві, слухаючи казки про Попелюшку, Білосніжку, Сплячу Красуню та інші, я думала, що, мабуть, це так цікаво: змахнути разок паличкою – і ти начаклувала собі і гарне плаття, і карету, і навіть кришталеві черевички (а якщо захочеш, то й набридливу сестричку у жабу перетвориш).

Не так давно я зрозуміла, що фентезі – найнебезпечніший жанр. Чим далі у нього зануришся, чим ближче приймеш його до серця – тим болючіше таємнича історія вирве з тебе твої надії та почуття.

Особливо небезпечно давати такі книги дітям. А особливо підліткам. Застерігаю вас, любі мої читачі, з такими речами треба бути дуже обережним. Хоча, кому я це говорю – мене все одно ніхто не послухає.

Що ж це я стала такою песимістичною? Та-ак, непорядок.

Хіба у фентезі немає нічого хорошого? Звичайно є! Тому, зараз же забудьте про те, що я вам щойно сказала.

Пам’ятаю, як я вперше взяла до рук «магічну книжечку». Як же вона називалася? Треба пригадати… Так, як же забути! Дж. К. Роулінг «Гаррі Поттер і філософський камінь». Та річ піде не про Гаррі.

Довго після прочитання «Гаррі Поттера» я не могла знайти схожу книгу. Чесно зізнаюся, я була готова віддати будь-що, аби тільки знайти ще одну таку історію, яка полонить моє серце!

На той момент мені було дванадцять років. І все. Так вийшло, що я пережила цей момент. «Гаррі Поттер» залишився у моїй пам’яті, як дуже значуща частина життя, яку гріх відправляти у небуття. Але книжковий світ фентезі не настільки простий, щоб так просто мене відпускати.

Коли я змирилася з тим, що не знайду нову улюблену чарівну історію, знайомий усім пан Інтернет дав мені іскру Надії – я почула про книгу з дуже цікавою назвою – «Часодії».

Я, як то кажуть, «порилася» і знайшла, що книжка не одна, а цілих шість. Я сказала собі: «Раз вона так подобається багатьом, то чом би не почитати? Якось згодом». Чесно вам зізнаюся, це «якось згодом» затягнулося на цілий рік. Було би й більше, як би я рідко з’являлася у бібліотеці. Саме там я побачила першу частину цієї нової для мене історії – Наталія Щерба «Часодії. Часовий ключ»

Без роздумів я вирішила: «Треба брати». І не помилилася – книга пішла, як (пробачте) масло на свіжий хліб.

А чи замислювались ви над тим, наскільки важливий час у нашому світі? Якщо ні, то саме зараз поставте собі це питання. Запам’ятайте свою відповідь.

А от мене особисто «Часодії» навчили, що Час – це дуже незвичайна річ. Я би сказала, що він, як повітря – його не можна побачити, взяти в руки, спробувати на смак. Але, щось мені не дає зробити таке порівняння, і чесно вам скажу – я не знаю, що саме.

«Часодії» - одна з таких історій, які вчать багато чому не тільки дітей, а й дорослих. Автор ясно дає зрозуміти, наскільки сильно впливає на людину справжня дружба, переживання за когось, а не за себе. «Часодії» для мене стали чимось більшим, аніж книгою.

І, якщо хочете знати мою думку, я б дуже сильно хотіла хоча б уві сні «пожити» у цій історії.

Хочеться висловити автору цієї магічної історії велику вдячність за те, що створили ще один чарівний світ для своїх читачів.

Але те, що ви зробили у кінці п’ятої книги «Часодіїв», я вам, Наталю, ніколи не пробачу!

      Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі.

Як долучитися до проекту, дивіться тут

текст писала Тетяна Момот, 14 років,

читач бібліотеки-філіалу для юнацтва

ЦБС для дорослих м. Миколаєва