Діти війни, для нас вони так далеко….Та й що взагалі ми знаємо про ту війну, яка закінчилася 70 років тому, вдумайтесь, 70 РОКІВ, це вже й ті хто народилися після війни доживають свого віку. Можливо, щось розповідали бабусі чи дідусі, але їх розповіді дуже скупі, занадто багато вже пережили - не передати словами. Так склалося, що люди цього покоління весь час повинні суспільству доводити що у них є потреби, тому й видаються мабуть трішки нахабними та настирними.

Я, продумавши все це декілька секунд, встаю, пропоную сісти жінці і зустрічаю її вдячний погляд.

Іду додому, й думаю, а скільки лиха випало на долю дітей, які народилися до чи після війни. Та й чи були вони дітьми, чи мали ДИТИНСТВО, безтурботне, щасливе, чи мали материнську любов, а можливо, тільки постійний страх, часте недоїдання, втрачене здоров’я. На молоді роки їм теж випало багато випробувань, важка праця, безгрошів’я. І ніби, здавалося, тільки жити починають, так країни не стало, на розбудову якої витратили найкращі роки.

Але ж багато хто в тій маршрутці про це не знає, де їм до чужого горя, тут вже нові діти війни з’явилися, неоголошеної війни.

А я знаю, бо прочитала новий роман Світлани Талан «Не вурдалаки». На прикладі малої дівчинки, а потім дорослої жінки, показане ціле покоління, яке не тільки вижило в ті страшні роки, а ще й зберегло чисту совість, щире й закохане серце, людську гідність, і при цьому стверджують:

- Ми не мерці, не вурдалаки! Ми ще живі, і заслуговуємо на повагу!

    Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі.

Текст писала Світлана Ткаченко,

завідувач відділу абонементу

Кіровоградської обласної бібілотеки для юнацтва

ім. О. М. Бойченка