Menu

project UBA

Василь Кожелянко - «Конотоп»

 

"Бібліотекарі рекомендують..."

 

Художній виклик історії від Василя Кожелянко

«Я би не сказав, що пишу свої твори для того щоб переосмислити історію. Основне завдання — написати цікавий твір. Але як письменник, я можу обирати собі матеріал. Так сталося, що я вибрав історію. Письменник може обирати будь- що… Я не хотів дражнити історію. Хотів написати твір, де матеріалом була би історія. А для того, щоб він був цікавий, я здійснив власну інтерпретацію. Взагалі мені дуже цікавий жанр «альтернативної історії».

В.Кожелянко

Конотоп – невеличке містечко нашої Сумської області. Тому, зовсім випадково натрапивши на роман Василя Кожелянка «Конотоп», машинально почала гортати сторінки… Одна, друга, десята… Відволіклася лише, щоб подивитися на дату написання роману – 1998 рік? Невже таке можливо?! Як може бути, що написане у 1998 році про рік 1659 з такою точністю справдилося у нашому 2014?

«- Пане полковнику, московські ідеологи як з числа Боярської Думи, так і з адміністрації царя трактують ці нинішні бойові дії не як повноцінну війну між двома суверенними державами, де є з одного боку аґресор, в нашому випадку Московське царство, з іншого - жертва аґресії - Українська Держава, отож для нас це є вітчизняна визвольна війна, а для москалів - несправедлива, загарбницька, тож там ті ідеологи хочуть подати все це, як війну громадянську…»

В.Кожелянко

Роман «Конотоп» — про Конотопську битву 1659 року, коли невелике козацьке військо Івана Виговського за допомогою татар, поляків та інших найманців перемогло 100-тисячне московське військо.

Сюжет:

Наближається 340-та річниця Конотопської битви. А значення цієї битви істориками та політиками зажди оцінювалося по-різному. Тому,  для з’ясування в деталях, що саме відбувалося у ті пам’ятні дні 1659 року, пан Чортенко, власник газети «Ніч», відправляє спритного та кмітливого журналіста Автовізія Самійленка у відрядження в минуле, у червень 1659 року на поле Конотопської битви. Туди газетяр потрапляє  за допомогою «кармопортації» - залишивши тіло вільного журналіста Автовізія Самійленка, переселяється у тіло  письменного мандрівного дяка Самійла Самовидця. І вже з місця подій, з поля бою пише серію матеріалів (інтерв’ю – і не з ким-небудь, а з гетьманом Іваном Виговським; есей, репортаж;  політологічний шкіц; сказ про витязів…). Всі ці статті друкуються у різних за соціально-політичним та національним спрямуванням часописах – українських газетах «Ніч», «Вереск нації», «Шлях в перемогу», «Кієвскіє вєсті», єврейській - «Єдіот гадашот», російській – «Пульс Тушкіна», польській – «Жєчь посполитих!», татарській – «Алтин-и-Кирим» від імені (відповідно) українця Автовізія Самійленка, єврея Автовізія Самуелі, росіянина Автовізія Самойлова, поляка Автовізія Самуельського, татарина Автовізія Самуїл-огли. Тобто, в романі Ви не знайдете єдиного об’єктивного авторського зображення події. Натомість – різноманітні свідчення гіпотетичних її учасників, які  хоч і «ріжуть правду-матку», але в кожного ця правда своя.

Взагалі Василь Кожелянко з особливою прихильністю ставиться до варіантів. Це простежується впродовж усього роману «Конотоп». Наприклад, у розділі “Реконструкція імперії: десять геополітичних віртуальностей” пропонується десять варіантів можливого розгортання і наслідків українсько-російської війни 1658-1659 років, деякі з них змальовано в іронічному плані:

“Віртуальність № 10. Гетьман Виговський оголошує про орієнтацію на Туреччину. Турки дуже втішені і посилають на допомогу своєму васалу - яничарів. Яничари, як діти українських жінок, за генетичним покликом несподівано для себе проймаються українським патріотизмом і цілим 100-тисячним військом присягають падишаху України-Руси Виговському. Кілька вдалих воєн... Туреччина занепадає, Україна набирає сили і одним морським походом міняє диспозицію”

Наприкінці роману Автовізій Самійленко вирішує залишитися в XVII столітті й не повертатися більше в “розпусне тіло в джинсах і шкірянці, яке звикло до комфорту цивілізації кінця XX ст.” Своє рішення він пояснює просто і благородно:

“А я - в чорному - буду тут, буду скверну випікати на тілі України, може, ще не все втрачено, може вдасться вирватися із зачарованого місця, може, ще є час…».

Не буду заполітизовувати свій відгук зіставленням 1659 (з роману «Конотоп») та 2014 (реального) років. Для тих, хто прочитає, схожість буде очевидною. Краще наведу чергову цитату з варіантів майбутнього України:

«Прізвище «Шевченко» стане урядовою нагородою, воно буде присуджуватись громадянам спеціальною постановою за особливі заслуги перед нацією. Ступенів не буде. В моду ввійде прислів’я «То не у-вець (українець), що не мріє стати Шевченком»…

У-вці (українці) через 298 років рівно раптово зрозуміють, що влада - це великий гріх, а держава - зло, тому цуратимуться державної служби, так, як тепер до неї пруться. Ходіння у владу стане тяжкою громадянською повинністю для у-вця. Хитрий у-вець буде всіляко уникати усіх видів цієї «панщини», найстрашнішими з яких будуть т.зв. «кабмін» та т.зв.«вееру».

Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі.

Текст писала Устименко Наталія,
бібліотекар чит. залу ЦМБ ім. Т. Шевченка;

м. Суми

Останнє редагування Понеділок, 30 березня 2015 18:27