Читаючи роман, у мене було враження, ніби я з’їла кілограм мармеладу, заїла його зефіром, а води «під рукою» у мене не було, щоб усе це хоча б запити. Книга невимовно солодка.

Так, звісно, задумка автора гарна: закохані душі «повернулися до життя», щоб відшукати одне одного і бути разом, але… ох…усі події роману автор дуже пришвидшує, ніби у неї був ліміт на кількість сторінок, не даючи своєму читачеві насолодитися словом.

Так, можливо, я нічого не розумію в літературі і в коханні, але, кожен має право на слово і на своє особисте враження. Зараз, ви навіть можете кинути гнилим яблуком у монітор, але…

Так, ця книга з гарним сюжетом, з гарними героями, але усе зіпсував автор. Вона ніби нав’язувала мені оте кохання головних героїв.

Дещо мене узагалі розсмішило і змусило мою уяву запрацювати активніше «…Сашко взяв її обличчя у свої долоні й ніжно доторкнувся губами до її вуст. Спершу лагідно, ніби боячись сполохати, він смакував її лице обережними доторками губ…». «СМАКУВАВ ЛИЦЕ»? Як це? Можна ж було обійтись без усього цього смакування!

Дочитала я цю книгу лише тому, що хотіла дізнатися, чи так само ж «солодко» А. Рогашко завершить цю історію. Я не помилилася – солодко і приторно, ніби  насильно заливаючи мед у горлянку.

        Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі.

Як долучитися до проекту, дивіться тут

текст писала Олена Горобець