Ця книжка вже давно у мене в списку «почитати», бо сподобалися відгуки інших читачів. Хоча, коли я взялася за неї, то пам’ятала тільки те, що це книжка про розумово відсталого чоловіка, який внаслідок операції став генієм. Як завжди, пробувала вгадати з назви про що буде мова, але «квіти для Елджернона» наштовхували тільки на думку, що цей Елджернон і є той самий недорозвинений геній, про якого буде розповідати автор. Як виявилося, Елджернон таки геній, але він трошки хвостатий і живе в коробці. Головного героя ж звуть Чарлі Гордон.
Книжка затягує з перших сторінок: розповідь ведеться від імені Чарлі у вигляді написаних ним звітів. З перших речень складається враження, що ті звіти пише мала дитина, але вже потім Чарлі пише що «…звуть мене Чярлі Гордон і я роблю в пикарні Доннера… Мені тридцять двоє років…Я сказав дохторю Штраусу та професору Нявмуру шо я не вмію добре писати але він сказав шо це неважливо і шоб я писав як балакаю і як пишу твори у класі міс Кінніан у її школі для недорозвинених дорослих…» і стає зрозуміло, хто такий цей Чарлі і чому він так неграмотно пише. Дальше Чарлі роблять операцію, внаслідок якої він стає не просто генієм, а геніальним генієм. Читаючи багато різних книжок всього за кілька місяців Чарлі стає надрозумним, тільки от все має свою ціну. І побічні ефекти. І свою тривалість дії.
Але, насправді, це книжка зовсім не про наукову фантастику і не про можливі майбутні операції з «роблення людей розумними». І хоча це таки розповідь про один науковий експеримент, але це, в першу чергу, книжка про людяність, про відданість, про щиру дружбу і перше кохання, про становлення і усвідомлення головним героєм себе, як людини, як особистості.
Як це – зрозуміти в свої майже 33 роки, що всі твої «друзі» весь цей час тільки насміхалися з тебе, що існує таке поняття як любов і пристрасть, що раніше ти був дурнішим за мишу, яку не міг обігнати в лабіринті, що твої рідні відмовилися від тебе, бо ти не такий як всі… А потім приходить усвідомлення і розуміння того, що професори, які зробили тебе розумним, насправді дуже обмежені у своїх знаннях і допустилися помилки, що люди, які раніше тебе мали за друга, тепер бояться тебе і взагалі, ненавидять, що тебе і дальше сприймають як науковий експонат, а не як особистість і що весь цей експеримент «розумності» не буде тривати вічно. Коли дочитуєш книжку до кінця, стає трохи сумно, бо вже розумієш, чим все закінчиться.
А ще починаєш задумуватися над такими речами, про які раніше не думав. І деякі слова набувають зовсім іншого значення. Ну, наприклад, що «дибіл» чи «ідіот», це не той чувак, який на шаленій швидкості проїхався вулицею, а що насправді це хвора розумово відстала людина. І що вона глибоко нещасна, за умови, що таки може усвідомлювати цей свій стан…
Раджу почитати, книжка залишає по собі сильні враження.
Читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі!
Текст писала Юлія Слабак,
блогер,
м.Левіце, Словаччина