Menu

project UBA

Деніел Кіз - «Квіти для Елджернона»

 

Не "Бібліотекарі рекомендують..."

 

Книжка з категорії тих, від яких неможливо відірватися, хоч і розумієш, що не все там буде «хеппі».

Цей твір був написаний автором ще в далекому 1959 році і спочатку це було коротке оповідання, яке Кіз потім «дописав» до роману. За цю книжку автор отримав нагороди: премію Ґюґо за найкраще коротке науково-фантастичне оповідання в 1960 році і потім Премію Небюла за найкращий роман в 1966 році.

Ця книжка вже давно у мене в списку «почитати», бо сподобалися відгуки інших читачів. Хоча, коли я взялася за неї, то пам’ятала тільки те, що це книжка про розумово відсталого чоловіка, який внаслідок операції став генієм. Як завжди, пробувала вгадати з назви про що буде мова, але «квіти для Елджернона» наштовхували тільки на думку, що цей Елджернон і є той самий недорозвинений  геній, про якого буде розповідати автор. Як виявилося, Елджернон таки геній, але він трошки хвостатий і живе в коробці. Головного героя ж звуть Чарлі Гордон.

Книжка затягує з перших сторінок: розповідь ведеться від імені Чарлі у вигляді написаних ним звітів. З перших речень складається враження, що ті звіти пише мала дитина, але вже потім Чарлі пише що «…звуть мене Чярлі Гордон і я роблю в пикарні Доннера… Мені тридцять двоє років…Я сказав дохторю Штраусу та професору Нявмуру шо я не вмію добре писати але він сказав шо це неважливо і шоб я писав як балакаю і як пишу твори у класі міс Кінніан у її школі для недорозвинених дорослих…» і стає зрозуміло, хто такий цей Чарлі і чому він так неграмотно пише. Дальше Чарлі роблять операцію, внаслідок якої він стає не просто генієм, а геніальним генієм. Читаючи багато різних книжок всього за кілька місяців Чарлі стає надрозумним, тільки от все має свою ціну. І побічні ефекти. І свою тривалість дії.

Але, насправді, це книжка зовсім не про наукову фантастику і не про можливі майбутні операції з «роблення людей розумними». І хоча це таки розповідь про один науковий експеримент, але це, в першу чергу, книжка про людяність, про відданість, про щиру дружбу і перше кохання, про становлення і усвідомлення головним героєм себе, як людини, як особистості.

Як це – зрозуміти в свої майже 33 роки, що всі твої «друзі» весь цей час тільки насміхалися з тебе, що існує таке поняття як любов і пристрасть, що раніше ти був дурнішим за мишу, яку не міг обігнати в лабіринті, що твої рідні відмовилися від тебе, бо ти не такий як всі… А потім приходить усвідомлення і розуміння того, що професори, які зробили тебе розумним, насправді дуже обмежені у своїх знаннях і допустилися помилки, що люди, які раніше тебе мали за друга, тепер бояться тебе і взагалі, ненавидять, що тебе і дальше сприймають як науковий експонат, а не як особистість і що весь цей експеримент «розумності» не буде тривати вічно. Коли дочитуєш книжку до кінця, стає трохи сумно, бо вже розумієш, чим все закінчиться.

А ще починаєш задумуватися над такими речами, про які раніше не думав. І деякі слова набувають зовсім іншого значення. Ну, наприклад, що «дибіл» чи «ідіот», це не той чувак, який на шаленій швидкості проїхався  вулицею, а що насправді це хвора розумово відстала людина. І що вона глибоко нещасна, за умови, що таки може усвідомлювати цей свій стан…

Раджу почитати, книжка залишає по собі сильні враження.

Читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі!

 Текст писала Юлія Слабак,

блогер,

м.Левіце, Словаччина

Останнє редагування Четвер, 11 червня 2015 10:49