У передмові до романів Остін, Вірджинія Вулф вказала, що даний роман є найпохмурнішим з усіх, але я чомусь цієї похмурності не відчула, натомість, ясно побачила оті наші жіночі «шпильки» в адресу стороннім особам і це було досить кумедно.

Джейн знайомить нас з сімейством барона сера Волтера, але  від його титулу залишилася лише пиха та самозакоханість, так як в гонитві за  утвердженням свого статусу, фінансове положення барона залишає бажати кращого. Він має двох дочок, яким уже давно пора заміж, але Елізабет (така ж самозакохана та пихата як і її батько) ніяк не може знайти собі «достойного», а Енн – приклад людяності та добропорядності (як у казках, пам’ятаєте?),  здається втратила своє кохання назавжди.

У своєму творі Остін намагається показати, що не завжди те, що підказує нам розум, а тим більш, розум сторонніх осіб – є для нас найоптимальнішим та найкращим, адже Енн могла б ніколи не зустріти своє кохання, яке декілька років тому так холодно відкинула (звісно ж із-за холодних доказів розуму).

Чи сподобався мені цей твір? Так, однозначно сподобався!

Чи можу я порадити цю книгу? Напевно, що ні, тому що книги Остін потрібно читати не за порадою, а потрібно самому (самій) захотіти поринути у той гарний світ витонченості та загадковості!        

Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі.

Як долучитися до проекту, дивіться тут

текст писала Олена Горобець