«Природа всіх речей» Елізабет Гілберт – то книга про щастя. Принаймні, так я її сприйняла. Для когось то буде книга про історію теорії еволюції, про роль жінки в науці у XIX столітті, про сімейні стосунки, про рослини, зрештою.

Чесно кажучи, щастя для мене настало з першої глави про юні роки Генрі Віттакера – батька Альми, головної героїні. Це ж треба, щоб йому так пощастило - працювати у Королівських ботанічних садах К’ю у Лондоні, а потім відправився в експедицію у ролі ботаніка  на кораблях з самим капітаном Куком. Після цього я б прочитала цю книгу, навіть, якби далі вона виявилася нудним трактатом про обмеження прав і експлуатацію робітничого класу. Але там нічого такого не було.

«Природа всіх речей» – то історія життя та дослідів Альми Віттакер, що, окремо від Дарвіна прийшла до еволюційної теорії. Альма Віттакер – не має конкретного прототипу, це вигаданий персонаж, але в ньому можна побачити риси і історію жінок науковців у XIX столітті, коли наука і досліди для жінки, скоріше вважалася дурним дивацтвом, аніж покликанням та гідним  заняттям.

Але, як я вже казала, для мене особисто «Природа всіх речей» стала книгою  все ж таки не про науку, а про щастя. Про те, що навіть, коли ти не маєш можливості  «рухати гори», їздити по всьому світові, відвідувати конференції в якості запрошеного оратора, і твій світ обмежується твоїм садом, навіть менше – кількома кам’яними брилами, на яких росте мох, – то в тебе ВЖЕ є цілий світ і є, чим зайнятися. Бо, зрештою, світ ВЕЛИКИЙ не так вже відрізняється від світу МАЛОГО.

 Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі

Як долучитися до проекту, дивіться тут

текст писала Інна Токарєва
м. Миколаїв