Але все не так просто. Бо то не лише замальовка діагнозу, то, скоріше, анамнез – історія хвороби, викладена не сухими лікарськими термінами, а літературно. І виклад той настільки влучний, що іноді хочеться стукнути кулаком по столу і виголосити щось на кшталт: «Люди! Ну що ж ви робите! Що ж ви робити зі своїм серцем, нервами, життям? Хіба неясно, що цей шлях ні до чого путнього, не кажучи вже про щастя, не приведе?»

Але зрештою розумієш, що їм там всім так болить, що не вистачає часу подумати, куди і навіщо вони йдуть, аби тільки втамувати той біль.

Ця книга про порожнечу. Порожнечу, яка з’являється там, де немає поваги і любові. Болюча втрата, зрада, чи зневіра, неподолані свого часу, розростаються на чорну діру,  куди зі свистом вилітає все живе, радісне, добре, гарне, що є у самій людині та в її житті. І щоб вижити, фізично вижити, та остаточно не з’їхати з глузду з медичної точки зору, треба негайно заткнути ту діру все одно чим, хай би і сурогатом, хай і ілюзією, оманою, всім, чим завгодно, аби не чути того свисту і не відчувати тієї порожнечі.

Книга про те, що нелюбов може притягти до себе тільки НЕ любов, а нещастя – тільки НЕ щастя. Що покалічена душа не одужує, зустрівшись з такою ж покаліченою душею.

Про те, що жертва, позбувшись одного ката все одно знайде іншого, чи зробить ним когось, адже вона, навіть покинувши ката, залишається жертвою.

«Мати все» про те, що нема жорсткішого ката аніж той, хто був жертвою. Зрештою кат і є головна жертва, адже він кожного дня мусить підійматися на ешафот і кожного дня, катуючи жертву, він сам сідає на електричний стілець, навіть якщо той має вигляд ошатного антикварного крісла.

А ще книга про НЕвідвертість, про брехню. В першу чергу, брехню самим собі.  Одне «так», сказане невідверто породжує цілий ланцюг брехні і нещастя, при чому, не тільки для того, хто збрехав.

Шлях до одужання, до того, щоб ця порожнеча затяглася - це саме відвертість з самим собою, намагання адекватно вирішити, що тобі потрібно, що подобається, а що ні, що тебе руйнує, а що надихає. Проблема лише в тому, що іноді хвороба вростає в нас настільки, що стає нашим життям і відмовляючись від (нехай штучного) заповнення порожнечі, агресивно лікуючи ту хворобу, ми просто себе вбиваємо, але, можливо, смерть - шанс припинити той роковий ланцюг Нелюбові-Порожнечі і видохнути хоча б в кінці.

Ви вже читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі

Як долучитися до проекту, дивіться тут

 Текст писала Інна Токарєва

приватний підприємець

м.Миколаєв.