Буває так, що життя закінчується задовго до того моменту, коли приходить смерть фізична, тобто не закінчується, а просто кардинально змінюється, робить запаморочливий оберт, як ото в дитинстві на гойдалці, якщо доже розкачатися, можна зробити «сонечко».

І ти залишаєшся таким як був – руки, ноги, голова, але ти вже інший. Буває, що такий оберт життя-гойдалки робить за нас доля і ми не можемо ніяк вплинути на це (стихійне лихо, хвороба), буває, що нашу долю, попри нашу волю вирішують інші люди, а ми просто не маємо вибору (війна). Але як жити далі, коли ти сам, нехай і не усвідомлюючи цього, розбив всі дзеркала, у яких відображалося нехай непросте, але все ж таки добре життя. І разом з цими дзеркалами розбився не тільки ти, а і інші люди, які там відображувалися? І ти знаєш, що наробив, і маєш з цим жити до скону. Як жити з виною, яка не визначена кодексами та навіть загальнолюдськими мірками, коли тебе не звинувачує ніхто, але вина на тобі і в тобі?

«Солодка Даруся» книга не просто про карколомність долі тих, кому судилося жити у XX столітті на прикордонних територіях, де довелося пережити не одну війну і не раз змінити свою приналежність, аж поки знайшовся сильніший господар – СРСР. Ця книга глибоко особиста. І вона не стільки про Солодку Дарусю – дивакувату дівчину на долю якої випало жахливе випробовування, як про людей, що поряд.  Це той спектакль, в якому декорації не менш важливі, ніж головні діючі особи.

А декорація – то невеличке село добрих людей. Ну як добрих. Звичайних. У яких все незвичне викликає або страх, або осуд, або заздрість, що, якщо придивитися – просто різні боки одного й того самого. Окрема подяка Марії Матіос за те, що вона не зображує українське село і українських людей ідеальними, такими, як намальовано на святкових листівках та зображено на книжкових ілюстраціях.  Це просто люди, дорослі діти. Які сьогодні можуть закидати тебе камінням, а завтра принести молочка,бо ти ж побита і не можеш корову піти подоїти.

Книжка надзвичайно пронизлива, і навряд комусь вдасться сховатися від почуттів і думок, які вона пробуджує. То лакмусовий папір, що перевіряє, чи ми ще люди, чи вже просто автомати по виробництву байдужості. При цьому там немає і сліду пафосу чи пишномовства. Проста мова (проста не значить некрасива – навпаки, дуже гарна і багата), просте життя яке треба було жити.

А ще книга про те, що жити і вмирати серед своїх людей ой як непросто, але все таки вони свої, рано чи пізно рівновага відновиться, і кожен знов піде по своєму канату над своєю прірвою раз у раз підтримуючи або штовхаючи сусіда. Але прихід чужих людей – то майже завжди фатально. Бо чужі, як правило, зрубають ті  канати, не глядячи, і все життя летить в прірву, і що з того, що перед тим як зрубати каната, тобі дали цукерочку.

Ви вже читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі

Як долучитися до проекту, дивіться тут

 Текст писала Інна Токарєва

приватний підприємець

м.Миколаєв.