Закон беззаперечної любові до першої вчительки діє до четвертого класу. Марсем, як кличуть її діти, це розуміє. А їй ще так багато треба з ними встигнути. Щоб зробити людей зі своїх «пубертатних поросят», вона влаштовує для них битву із Темним Дрегоном, бо яке то життя без подвигу, і бал, де попелюшки перетворяться на принцес, і читає їм вголос «Короля Матіуша Першого», і намагається не забувати, якою була в їхньому віці.
Марія Семенівна зовсім не ідеальний педагог. Вона навіть вважає безглуздими сталі педагогічні цінності: наприклад, обов'язково любити дітей. Бо як їх любити в ті моменти, коли вони навмисне щось чудять? «Дети - не фарфоровые пупсики. Они люди. И, как люди вызывают у нас самые разные чувства. Нам может быть с ними хорошо, а может быть - противно. Мы хотим, чтобы было интересно. В этом наша учительская корысть. Наш разумный эгоизм. Но вопросы профессионализма не связаны с любовью. Они ставятся по-другому: насколько наши теории губительны для нас самих?»
І портрет Януша Корчака у неї в класі висить не від глибокої переконаності, а випадково якось. Вона завжди намагається бути чесною з собою, визнає своє право на помилку, бо «нами рухає енергія помилок». Велика Битва, бал і «Матіуш Перший» потрібні їй часом так само, як і її вихованцям. А ще в Марсем є рідкісна риса – самоіронія.
Крім педагогічних, у повісті порушуються ще безліч проблем, дорослих і підліткових. Ця книга про батьків, дітей і янголів, проте вона категорично відрізняється від ванільної літератури, яка оспівує хенд – мейд янголят а ля Гапчинська, фіраночки та філіжанки.
Повість написана з гумором, іронічно. Буде й смішно, й сумно. Розповідь ведеться від імені Марсем та її учениці Аліни. У тих частинах, де розповідає Аліна, автор намагається показати дитяче бачення дорослих проблем. Хоча повість адресована старшим підліткам, на мою думку, це твір для дорослих. Книга сповнена оригінальних думок і спостережень. Оскільки рекомендує бібліотекар, на завершення наведу декілька цитат про читання, які мені сподобались:
«Алина давно научилась читать,— говорил он.— И вряд ли ей интересно узнать про чью-то чужую «маму», которая «мыла раму». Чтение, Оленька,— вещь интимная, глубоко личная. Книга — человеку друг, а не чиновник высшего ранга. И никто не имеет права принуждать меня читать что бы то ни было. Даже очень важное»
«Вот из этого ритуального обмена информацией Наташка позволила себе выпасть. Во-первых, из-за опозданий. Во-вторых, из-за того, что с некоторых пор она ничего не читала. Кроме «Сексологии для малышей» и книжки «Откуда я появился». Но не могла же она припереться с этими книжками в школу и признаться, что ее любимый литературный герой — сперматозоид?»
«Я, кстати, знаешь чему научилась? Сейчас расскажу. Когда мой папа ушел, он почти ничего из вещей не забрал. Только свои носки, рубашки и брюки. А еще он забрал книги. Все книги. Он считал — это его. И нам с мамой не нужно. А ему нужно. Для работы. Он ведь был учителем литературы. Осталось только то, что дарили мне на праздники. Детское. И еще собрание сочинений Пушкина. Такой беленький восьмитомник. Потому что папа в тот момент уже купил себе нового Пушкина. Книги тогда очень трудно было доставать. Но у него были знакомые в книжном магазине, и он купил. И вот когда он уехал, вместе с книгами, в доме сразу стало так просторно. И в книжном шкафу — много-много места.
Я тогда решила, что заполню его: буду копить деньги и покупать книжки. Где найду. И я копила и покупала. И читала. Я приучила себя к мысли, что книги — это очень ценно. Это, может быть, ценнее всего»
Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі.
текст писала Крамарєва Юлія,
завідуюча відділом соціокультурної діяльності
Полтавської обласної наукової універсальної бібліотеки
ім. І.П. Котляревського.