Спочатку автор налаштовує читача на «смішний лад» розповідаючи в цілому і про дітей, і про батьків, які, наприклад, занадто сильно ідеалізують своїх дітей, незауважуючи їх вад, або ж, навпаки, про батьків, які попри геніальні здібності своєї дитини зовсім не хочуть їх бачити і навіть заперечують їх наявність.
Далі автор знайомить читача з Матильдою:
«Погано, коли батьки ставляться до звичайних дітей, немов до струпів чи мозолів, але набагато гірше, коли це надзвичайна дитина, тобто чутлива й розумна. Матильда мала обидві ці риси, але насамперед мала блискучий розум. Він був такий гострий, а вона так швидко вчилася, що цей її дар мав бути очевидний навіть для найтупіших батьків»
Отож, Матильда Вормвуд мало що не з народження змушена сама дбати про себе, бо батькам до неї нема ніякого діла. В три роки вона сама навчилася читати. А в чотири була змушена піти в бібліотеку:
«— Тату, — запитала вона, — а чи не міг би ти мені купити книжку?
— Книжку? — перепитав він. — Навіщо тобі якась дурнувата книжка?
— Щоб читати, татку.
— А чим поганий тєлік, заради всіх святих? Ми маємо прекрасний тєлік з двадцятидюймовим екраном, а тобі заманулося книжки! Щось ти псуєшся, дівчино!»
Чотирирічна дитина, яка сама щодня ходить у бібліотеку щоб почитати книжки, це ще та дивовижа. Вона - вундеркінд і геній, але її сімейство цього взагалі не замічає. Більше того, їм це не подобається, бо вона не така як вони, вона не поводиться як Вормвуд. Тому батьки геніальну дитину змушують бути «з сім’єю», що означає вечорами дивитися телевізор замість читання книжок і навіть не думати про університети чи коледжі. А ще батьки апріорі вважають Матильду поганою, бешкетною і одразу ж її у всьому звинувачують за принципом «я великий, значить я правий, а ти мала - значить ти дурепа і у всьому винна, тому тебе покарають і тому буде так, як я сказав, і що ти мені можеш зробити?» Матильда з цього робить для себе логічний висновок – якщо провинився, має бути покарання. Таке правило в її дитячій свідомості поширюється на всіх, тому батька, який спалив її книжку теж чекає покарання, як і інших дорослих. Еге ж, не тільки батьки можуть карати дітей, діти теж часом вдаються до покарань. А що, це справедливо…
Далі Матильда йде до школи і там їй стає трохи цікавіше. Але й тут не все добре: є хороша вчителька міс Гані, але от директорка школи міс Транчбул - те ще чудовисько, яке ненавидить дітей, шпурляє їх через вікна, розкручуючи при цьому за коси чи вуха, садить в «холодну», де можна тільки стояти, і навіть на стіну спертися нема як, бо стіни втикані битим склом. І мотивує це тим самим правилом «я доросла, значить я права». Чи варто згадувати, що й міс Транчбул буде покарано? Отож і тут Матильда дає собі раду, а заодно відкриває в собі нові здібності - до телекінезу. Звичайно, що все закінчується добре, це ж бо дитяча книжка. Але Даль не дарма вважається майстром неочікуваних кінцівок, так що для Матильди «все добре закінчилося» дуже навіть небанально;)
Українське видання позначене як книжка для дітей молодшого та середнього шкільного віку, але я думаю, що це більше книжка для дорослих. Принаймні, дуже рекомендую її почитати саме в дорослому віці, особливо батькам та вчителям. А от дітям, які підуть у школу, читати не раджу – а то наслухаються про директорок а-ля «міс Транчбул» і чого доброго в школу йти не захочуть. Ну, принаймні, краще ознайомтеся з текстом самі перед тим як давати читати дитині. Попри кумедність ситуацій і щасливу кінцівку, як на мене книжка неймовірно сумна. І навіть трагічна. Автор хоч і написав книжку більше як 20 років тому, але піднята ним проблема «батьки-діти-школа» ще й як актуальна і в наш час… і директорка, яка знущається з дітей, бо знає, що їй за це нічого не буде; і діти, які навіть не розказують батькам про жахливу міс Транчбул, бо наперед знають, що їм не повірять; і батьки, які як тільки чують ім’я своєї дитини, зразу питаються, що вона начудила і навіть на хвильку не подумають про те, що дитина, можливо, нічого такого і не зробила або ж, що вона навіть може бути правою… еххх, все це дуже сумно. Особливо вразило завершення історії, хоч і щасливе для Матильди, але якщо в нього вдуматися, так би сказати, з іншого боку – то те, як шестирічна дівчинка вчинила зі своїми батьками, і те, як батьки на цей вчинок відреагували... це… це просто жахливо сумно:(
У однойменному фільмі, до речі, завершення таке ж драматично щасливе, але набагато сумніше через одне маленьке доповнення з паперами…
Читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі!
Як долучитися до проекту, дивіться тут
Текст писала Юлія Слабак,
блогер,
м. Левіце, Словаччина