У Месопотамії проживають люди. Саме проживають, а не живуть. День за днем, ніч за ніччю, прилив за приливом, зустріч за зустріччю. Усе це заплітається у якийсь клубок, який не дає можливості вирватись з цього кругообігу буднів. Здавалось, перед кожним відкриті усі сухопутні дороги, відкриті усі водні, повітряні та підземні шляхи, а вирватись важко. А коли врешті-решт хтось покидає Месопотамію, то розуміє, що не може без неї існувати, без її вод, без її замкнутості, без її безвихідності. І все повертається на круги свої. Кожен мешканець тут носить тавро приреченості, але це тавро добровільне і усвідомлене.

Любов у Месопотамії, як приливи та відливи. Вона коротка, але яскрава та безперервна. Вона не піддається жодним правилам та долає будь-які кордони. Вона не супроводжується словами і виплескується лише в емоціях. Але любов тут теж носить тавро приреченості, або ж то люди наповнюють її власною суттю.

Месопотамія – це 9 оповідань, які являють собою вирізки з біографій, та близько 30 віршів, які є уточненнями до портрету місцевості. Це любов, приреченість і вода. Це люди, які залишились тінями у підмурках Вавилону.

        Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі.

Відгук надано у рамках "Читацької Спартакіади", ініційованої Молодіжною секцією Української бібліотечної асоціації

текст писав Сергій Мірчук,

бібліотекар,

Барська районна бібліотека для дітей,

м. Бар