Коли люди помирали від хвороб, то було страшно, бо ж не в силах зробити те, що підготовлено тобі небесами. Але ж помирати від голоду… Дивитись, як помирають в корчах твої батьки або діти… Бачити подругу або сусіда і не бачити в ньому людину… Бачити світ і не хотіти в ньому жити… Розкололось небо і життя розкололось.
Розкололось життя родини Чорножукових, а з ним і життя сотень та тисяч ні в чому не винних людей. Українське село в 1930-1935 рр. мало дуже хороший врожай… Мабуть, як ніколи. Але страшна мітла колективізації вимела все, залишивши людей помирати голодною смертю. Створювалися в кожному селі спеціальні наряди зі збирання зерна, а потім картоплі, буряків, м’яса, а потім і всього, що тільки можна було їсти. Як не просили, як не благали, нічого не залишали. Перекопували навіть всю підлогу в хаті та город у пошуках прихованого зерна. В перший місяць було ще чути плач, крик, а потім… потім все стихло. Люди вже не оплакували, не хоронили померлих, бо не було сил цього робити. Вводились спеціальні посади збирачів трупів, що за 400 грамів хліба вивозили мертвих на кладовище і ховали у спільних могилах. Був і закон про «П’ять колосків», який гучно наголошував на розстрілі людей, що крадуть у держави. Були і «чорні дошки». Страшна це річ… Село, що саботувало плани хлібозаготівель, потрапляло на ці «чорні дошки», і тоді вже виїхати звідти живими ніхто не міг. Оточені села помирали в муках. А коли йшов із життя останній житель вішали над будинком чорний прапор, як знак того, що більше там немає людей… Живих людей. Батьки відмовлялися від своїх дітей, йшов брат на брата, сина батько проклинав, а своя плоть була найсмачнішою… А хліб став і життям і смертю.
Книга Світлани Талан «Розколоте небо» саме про це. Родина Чорножукових втілює образ всіх людей, що втрапили в тенета страшних подій, голодомору… І читаєш вже не заради сюжета, а заради історії. Бо це було…Одне не зрозуміло: смерть однієї людини, десятьох приховати можна, а як приховати цілі зниклі села з мапи? І плачеш гіркими сльозами не лише за героями, а й з усім народом, що так жорстоко було знищено заради більшого прибутку, тупої наживи.
Кажуть, історія повторюється. Не доведи, Господи, таке пережити. І вже зовсім по-іншому дивишся на той хліб, на їжу взагалі, бо якось лячно від думки про те, що цього може не бути. Нам не зрозуміти як це, помирати від голоду… Але читала книгу і ніби сама там опинилась. Не сподівалась, що сприйму її так близько до серця. Не можу сказати «Читайте!», то вже ваша справа, бо ж кожному своє. Хотілося б додати, що всі події, описи – то все не вигадка, це сувора реальність…Таке було! І бережи нас, Боже, від такого.
Читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі!!
Текст писала Дарья Яцкевич,
библиотекарь библиотеки-филиала для юношества
ЦБС для взрослых г. Николаева