Ця книжка - це мандрівка головного героя (варшавського інтелігента часів ПНР) Варшавою довжиною в один день, але цей день здається безкінечним, особливо, якщо знати, з чого він почався і як має закінчитися:
- Ми хочемо тобі дещо запропонувати. Від імені товаришів.
- Що ви хочете запропонувати?
- Щоб ти нині о восьмій вечора спалив себе під будинком Центрального комітету Партії...
Тож головний герой погоджується на це і має реальну можливість прожити свій останній день життя не зважаючи на наслідки та на те, що буде завтра, бо ж завтра для нього вже не буде. За цей один останній день свого життя головний герой встигає не тільки закохатися, а й втрапити в такі абсурдні ситуації, які, здавалося б, взагалі бути не можуть, але ж були... Він знайомиться з новими людьми та зустрічає старих друзів і навіть собаку, який вірно супроводжує свого господаря до його власного кінця світу.
Книжка дуже глибока за змістом, тут є над чим і про що роздумувати, особливо, якщо хоча б трохи бути в курсі подій того часу.
А ще тут настільки «смачна» мова і такий же «смачний» переклад Божени Антоняк, що деякі речення і цілі сторінки я перечитувала безліч разів – просто щоб «розсмакувати» оте кожне слово, кожну алегорію і кожну метафору… це просто філологічна бомба! Я реально заплющувала очі від отого «літературного задоволення» і перебуваючи в такому літературному екстазі подумки і в голос повторювала прочитане… До слова – п. Антоняк внесено до короткого списку номінантів на перекладацьку премію ім. Максима Рильського 2016 року, зокрема, і за переклад Маленького апокаліпсису.
«От і настає кінець світу. … Та перш ніж мій всесвіт стане руїною, розсиплеться на атоми, вибухне у вакуумі, на мене ще чекає останній кілометр моєї Голгофи, останнє коло цього марафону, кілька останніх щаблів униз чи вгору драбиною безглуздя...»
«Це час підрахунків у касі життя, час щоденних підсумків. Колись люди підбивали їх опівночі, перш ніж заснути тяжким сном, а тепер б’ють себе у груди над ранком, прокинувшись від гупання здихаючого серця...»
«Поруч, у тумбочці, лежить чистий папір. Нітрогліцерин сучасного літератора, наркотичний порошок зболеного індивідуума. … на цю бездумну білість можна пролити вдавану солодкаву добродушність, амброзію нещирої підтримки, нудотний сироп лестощів – а це вже люблять усі, навіть сам автор...»
«Над заіржавілим підвіконням перебіг на цибатих, тоненьких ногах дощ. Щось там було колись. Рвучкий пух форм, барв, уламків емоцій. Моє життя, а може, чуже. Найпевніше, якесь вигадане. Зліпок із прочитаних книжок, старих кінофільмів, незавершених мрій, десь почутих легенд та космічного пилу...»
Тепер бачите, що я мала на увазі, коли говорила про «смачну» мову і довершений переклад? А це цитати лише з перших двох сторінок…
Жанрово, за настроєм та суто за сюжетом ця книжка абсолютно не моя, але сподобалася мені неймовірно, тож дуже наполегливо раджу почитати. Бо так, направду, пишуть тільки генії, а Конвіцький в цьому плані більше ніж… принаймні - для мене.
П.с.: Цукрик абсолютно зі мною згідна, хіба не видно?:)
Читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі!
Як долучитися до проекту, дивіться тут
Текст писала Юлія Слабак,
блогер,
м. Левіце, Словаччина