Просто, та не зовсім. В ідеалі ці менеджери повинні були б зібратися, провести або змагання, або співбесіду, і в кінцевому підсумку голосуванням вибрати найбільш відповідного кандидата. І начебто все спочатку так і відбувається. Але тільки спочатку і тільки зовні ...

Де і яка гра б не проходила, серед її учасників завжди знайдеться охочий зіграти поза правилами. А що трапляється, коли правил взагалі не передбачено, і кожен учасник може сам вибирати методи досягнення мети? Нічого доброго.

А все найцікавіше в цілі. Перемога в цьому псевдо конкурсі дуже примітивна і символічна, вона не принесе учаснику зовнішніх дивідендів. Тому виграти не дуже то й важливо. Головне – це не програти.

«Проиграть — это значит сказать: я признаю тебя своим лидером... Я добровольно отдаю тебе приз... Я подчиняюсь твоей воле... Мы оба хотели получить этот приз, но ты заставил меня отказаться от него... Нет. Этого я не допущу. Не могу допустить. Почему — не знаю, но знаю, что не могу».

А програють усі, крім одного. Це тільки в тому випадку, якщо хтось все-таки переможе. Тільки перемогти в подібній грі практично неможливо.

        Ви читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі.

Відгук надано у рамках "Читацької Спартакіади", ініційованої Молодіжною секцією Української бібліотечної асоціації

текст писав Сергій Мірчук,

бібліотекар,

Барська районна бібліотека для дітей,

м. Бар