Взялась читати цю книгу, по-перше, тому що поставила собі за мету ознайомитися із творчістю Андрія Валентиновича, ну а, по-друге, тому що сам автор позиціонував цю книгу як жіночий роман. Жіночий, як жанр, та написаний за усіма канонами цього жанру.

Андрій Валентинович не пише простих речей. Кожна його книга, це певний експеримент. Він ставить перед собою мету, ретельно працює над історичною складовою, добираючи матеріал, потім реалізовує.

Я можу сміло сказати, що роман і дійсно вийшов жіночий. Так-так, в моїй уяві також не укладалися образ автора з таким жанром, але експеримент вийшов блискучим. В стилі самого Андрій Валентиновича, наповнений пересічними смислами, яскравими образами, оригінальним ставленням до самих героїв та їх ролі у розповіді, без зайвої експресії та сентиментальності.

Він мені показався ідеально вивіреним, якщо так можна сказати, відносно книги. Тобто Я можу не погоджуватися з тим, що з героєм щось сталося, але розумію, що інакше і бути не могло. Це закономірно. Це реалії. Історії віриш. Мабуть це головне, заради чого її було варто не лише читати, а й писати.

Ну, а на останнє маю сказати, що тепер вимушена і далі знайомитись із творчістю автора. Бо мені цікаво, чим відрізніться жіночий роман Андрія Валентиновича від суто історично-фантастичних.

Читали цю книгу? Приєднуйтесь до обговорення у нашій групі!

 Текст писала Юлія Чепурко, 

провідний бібліотекар бібліотеки ЧДУ ім. Петра Могили,

м. Миколаєва